В часи кредитного буму громадяни особливо не замислюючись над наслідками таких дій, нерідко виступали поручителями за кредитними договорами своїх родичів, знайомих, а іноді й взагалі у незнайомців в обмін на винагороду та запевнення, що це лишень проста формальність, яка потрібна банку для видачі кредиту.

Так згідно частини першої статті 553 Цивільного Кодексу України, за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Відповідно ж до вимог статті 554 ЦК України, в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Грім грянув після початку кризи, коли вищезазначені громадяни стали отримувати від банків- кредиторів вимоги про повернення коштів та позови про стягнення з них сум боргу, як з осіб, що виступили поручителями боржників у кредитних правовідносинах.

Разом з тим Верховний Суд України сформував певним чином позитивну для поручителів судову практику у справах щодо пред’явлення позову про поручителів, зокрема зазначивши, що «з огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань, застосоване в другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України словосполучення "пред’явлення вимоги" до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

При цьому зазначене положення не виключає можливості пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання». (Постанова ВСУ від 17 вересня 2014 року, у справі №6-53цс14).

Тобто банк, має право у визначений договором або законом строк пред’явити позов до поручителя. У разі пропуску цього строку, суду має у позові кредитора до поручителя відмовити.

Таким чином, громадяни, які необачно виступили поручителями боржників по кредитним та іншим правовідносинам, отримали шанс вийти з цієї ситуації без майнових втрат при сприятливих для них обставинах, а саме – у випадку пропуску кредитором законодавчо визначеного строку для пред’явлення позову до поручителя.

Разом з тим непоодиноким є випадки коли суди ухвалювали рішення про стягнення заборгованості з поручителя не взявши до уваги те, що вищезазначена Постанова, у розумінні статті 360-7 Цивільного процесуального кодексу України, є рішенням Верховного Суду України, яке прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, і є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України, і суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

Це могло відбуватися також у випадках коли поручитель не захищав свої права у суді належним чином, або ж взагалі не був належним чином повідомлений про день та час судового засідання.

Разом з тим ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для його подальшого звернення до суду з позовом про припинення поруки, якщо на те є відповідні підстави.

Так Верховний Суд України в своїй Постанові 6-2056цс15 від 11.11.2015р. зазначив, що «…ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що строк звернення з вимогою до поручителя не пропущено, оскільки в межах строку позовної давності Дарницьким районним судом м. Києва ухвалено рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором 20 червня 2012 року».

Можна припустити, що відмовляючи в задоволенні позову про визнання поруки припиненою суди послались на рішення іншого суду як на преюдиціальне.

З цією позицією не погодився Верховний Суд України і встановив, що  заявником було доведено, а відповідачем не спростовано, що позов до поручителя подано з пропуском встановленого шестимісячного строку.

Таким чином припинення поруки в судовому порядку можливе навіть за умови ухвалення судового рішення про стягнення з поручителя суми боргу, якщо в ході судового розгляду обставини що свідчать про пропуск кредитором строку пред’явлення вимоги до поручителя не були з’ясовані належним чином.

Андрій Авторгов, адвокат, к.ю.н., керуючий партнер юридичної фірми «Агентство з питань боргів та банкрутства

Просмотров: 2165