Відповідно до Цивільного кодексу України, одним з видів забезпечення зобов’язання є порука.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Донедавна існували дві точки зору стосовно того, чи потрібна обов’язкова згода боржника на укладення договору поруки між кредитором та поручителем.

Так, з буквального тлумачення норм ЦКУ, що регулюють поруку, випливає, що згода боржника на укладення договору поруки між кредитором та поручителем не є обов’язковою. Тобто будь яка фізична або юридична особа може без відома та згоди боржника поручитись перед кредитором за виконання боржником свого обов’язку у повному обсязі або частково.

Разом з тим, з іншого боку, поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржникові, що є неможливим без встановлення між ними договірних відносин.

Верховний Суд України в своїй Постанові від 14 серпня 2012 року по справі №3-35гс12 схилився до першої думки, зазначивши що законодавством України не встановлено обов’язок кредитора та поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов’язань перед кредитором, а волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки.

Згідно чинного законодавства, висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права, а тому судова практика пішла саме цим шляхом.

Це породило створення кредиторами так званих «схем з дружнім поручителем». Так, наприклад, деяким позичальникам банківських кредитів «повезло» настільки, що їхніми поручителями добровільно і безкоштовно виступили абсолютно незнайомі їм юридичні особи, а в деяких випадках навіть….банківські установи. При цьому, в ході ініційованих банками судових справ, поручителі боржників справно з’являлись у судові засідання та визнавали пред’явлені позови, не обтяжуючи себе запереченнями, або перерахунком пред’явлених процентів, пені та штрафів.

Це ж саме можна спостерігати і в ході спорів що виникають з виконання інших господарських зобов’язань не пов’язаних з кредитуванням.

На мові юристів це називається «штучна зміна підсудності». Так за загальним правилом, позов розглядається за місцем знаходження відповідача. Якщо ж кредитор «створює» такого собі штучного поручителя, то вже в цьому випадку кредитор має право подавати солідарний позов до боржника і поручителя, також за місцем знаходження поручителя, тобто на його вибір. Поручитель «за дивним збігом обставин» знаходиться у тому ж місті (районі) що й банк, або інший кредитор.

Більш того, поручитель в такій «схемі» може поручитися за боржника лише частково, на суму 500-1000грн., навіть якщо мова йде про багатомільйонні зобов’язання. Завдяки такій, до речі, тепер уже абсолютно законній «схемі» фактично нівелюється інститут територіальної підсудності, закріплений в Цивільному процесуальному та Господарському процесуальному кодексах.

Змінити цю ситуацію в частині кредитних договорів, хоча б на майбутнє, покликаний законопроект «Про внесення змін до статті 553 Цивільного кодексу України щодо особливостей укладення договору поруки, спрямованого на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором» реєстр. № 3600 від 08.12.2015р. внесений народним депутатом В.З. Парасюком.

Зазначений законопроект пропонує статтю 553 Цивільного кодексу України доповнити частиною четвертою такого змісту: «4. Укладення договору поруки, спрямованого на забезпечення виконання зобов’язань позичальника за кредитним договором, допускається лише за його згодою».

В пояснювальній записці до законопроекту йдеться про те, що «..залучення боржника до укладення договору поруки не є необхідним для чинності такого договору. Вказана обставина досить часто використовується банками та іншими фінансовими установами з метою недобросовісного корегування підсудності справ про стягнення заборгованості за кредитним договором…».

Вважаю це твердження автору законопроекту таким, що повністю відповідає дійсності.

Щоб зрозуміти, кому законопроект не вигідний, достатньо згадати, що проти прийняття зазначеного законопроекту наприкінці грудня вже виступила одна банківських асоціацій, посилаючись на те, що нібито процедура отримання кредиту надає боржнику можливість підтвердити згоду на поручительство.

Разом з тим вважаю, що положення зазначеного законопроекту слід поширити не тільки на кредитні договори, а на будь які інші зобов’язання, та сподіваюсь, що його прийняття унеможливить для кредиторів зловживання правом на застосування цього засобу забезпечення зобов’язань.  

Андрій Авторгов, адвокат, к.ю.н. керуючий партнер юридичної фірми «Агентство з питань боргів та банкрутства"

Просмотров: 2086